Рідне моє село
(Урок знань)
Мета: ознайомити учнів з історією, економічними та
культурними досягненнями рідного
села, з видатними людьми-односельцями; виховувати почуття патріотизму, національної гордості,
любові до рідного краю; формувати повагу
до працівників сільського господарства.
Хід уроку
Учитель. Добрий день, любі друзі. Сьогодні ми проведемо перший урок на тему:
"Рідне моє село". Рідне село – це земля, де ми народилися і живемо,
де живуть наші батьки, де жили наші предки. Це наша мати – Батьківщина.
Села, як і люди мають свої біографії. І у кожного села
вона своя – неповторна. Тільки в селі людина може так тісно спілкуватися з
природою, розуміти її душею і серцем, милуватися неповторною красою. Наше село
є для вас маленькою Батьківщиною. В кожного є своя хата, стежина від якої скоро
поведе вас в далекий непізнаний світ.
Давайте зараз згадаємо
історію нашого села.
Село Очеретине
розташоване в Північно-Східній частині Олександрійського району Донецької
області. Територія протягнулася від 480 44/ до 480
47/ північної широти і від 370
9/ до 370 11/ східної протяжності. Територія
має 24-кутну форму випуклого кута з півночі на південь, із заходу на схід.
На перше січня 2014 року
населення села має 1 111 чоловік, з них українців 90%, росіян 10%, а також
білоруси та молдавани. Всі народи живуть дружно. Від села на відстані 15 км
розташований центр Олександрійського району – селище Олександрівка, до
обласного центру м. Донецька – 180 км. Територія знаходиться в степовій зоні
природних умов, які сприяють розвитку сільського господарства. Село має близьке
розташування до великих промислових центрів: м. Краматорськ, м. Слов’янськ, м.
Дружківка, м. Красноармійськ, м. Барвінкове, що сприяє розвитку постійних
економічних стосунків. На території сільської ради розташовано три населених
пункти – Очеретине, Голубівка, Громова Балка. Очеретине – центр сільської ради.
Землі нинішнього колгоспу до 1917 року належали пану Силіну. Експлуатовані
поміщиками та куркулями селяни обробляли землю серпами та плугом, отримували
низькі врожаї по 30-40 пудів із десятини, часто страждали від засухи. Багато
жителів сіл покидали свої маєтки і йшли працювати на шахти м. Добропілля та на
заводи м. Краматорська. У дореволюційні часи село Очеретине мало чим
відрізнялося від інших сіл України. Ті, хто мали хоч якийсь клаптик землі,
самотужки обробляли його, а хто не мав і того, той працював на пана. Сам пан,
який був родом з Очеретине, не жив у цьому селі. Постійним місцем його
проживання було місто Харків. Пан Силін мав тут (в селі) невеликий будинок з
чотирьох кімнат, господарські будівлі, серед яких був погріб, який зберігся до
наших днів. Приїздив Силін в село рідко і завжди сам, без дружини. Розв’язував
свої справи з управляючим і кіньми його везли знову у місто. Незадовго до
революційних подій Силін зрозумів, що положення критичне і швидко розпродав
свої землі. Хто мав гроші, інвентар для обробітку, той скупив цю землю. Адже
земля завжди була мрією селянина. Серед таких людей була і сім'я Рєзник. Ці
люди самі обробляли землю, батраків не мали. Та під час колективізації землю у
них відібрали, майно також, а сім'ю вислали
до Сибіру.
Колективне господарство у
селі пережило важкий початок. У більш заможних селян відбирали все: землю,
майно, худобу, одяг. На найбільшому подвір'ї була організована
"ціновка". Це щось далеко нагадує нинішні аукціони. Звозили все
майно, яке відібрали у заможних і розпродавали за гроші. Косарки, молотарки,
підводи, худобу та плуги не продавали, це йшло в колгосп. Зерно також забирали
до колективної комори. Тих, хто не хотів віддавати своє добро, арештовували,
садили до в’язниці. Потрапив до в’язниці і батько Первухіна Миколи Яковича. Та
його дядько втік до Америки, а потім до Австралії. У 70-ті роки приїздив на
Україну, в село Очеретине до свого племінника.
До 1930 року люди жили
індивідуально, тобто кожен мав свою землю, були коні або воли, знаряддя для обробітку
землі. У більш багатих сім'ях були і коні, і воли. Тому
з початком колективізації бідніші люди з радістю вступали до колгоспу. На
заможних людей накладалися важкі податки. Вони платили їх зерном, м’ясом, але в
колгоспи все рівно не йшли. Таким чином, більш заможні люди або не йшли
працювати в колгосп, або взагалі тікали в місто, де можна було влаштуватися
працювати на фабрику чи завод. Всі ці події підводять нас до того, що колгоспи
були, земля у них була, але працювати було нікому, що і спричинило переселення
людей із одних областей України в інші (1933 р.) Цим "переселенцям",
які приїздили до нашого села , давали відповідно готові будинки.
Коли в 1933 р. був голод,
колгоспникам 1 раз на день давали обід (похльобку). З 1930 р. і до 1945 р.
колгоспники працювали за трудодні, тобто їм давали будь-які продукти, які
вирощувалися на землі, але не гроші. У 1941 р. по першій мобілізації чоловіки
пішли на фронт. У селі залишилися жінки, діти, старі та ті, хто не підлягав до
служби. У вересні , жовтні 1941 р. німці вступили в село без бою. До приходу
німців колгоспну худобу було евакуйовано. Німці, прийшовши в село, забирали в
людей все: пшеницю, худобу, інші продукти харчування, знущалися з жінок та
дітей.
У січні 1942 р. вперше
радянські війська відбили у німців село. Лінія фронту стала між селами
Очеретине і Голубівка. Поки йшли бої, люди знаходили притулок у підвалах, а в
цей час горіли хати, подвір'я, часто і худоба в сараях.
Радянські війська були в селі до травня 1942 року, потім знову село захопили
німці. Таким чином, село переходило від одних рук до інших тричі. Дехто в цей
період намагався полагодити свої будинки, але вони знову горіли. Деякі люди під
час цих подій змогли втекти в села Некремінне, Гусарівку. Там не було таких
запеклих боїв.
Фашистські загарбники
руйнували все, що було на їхньому шляху: колгоспні будівлі, школу, магазин,
майстерні машинно-тракторних бригад, велику кількість жилих будинків, деякі
села згоріли до тла. Нелегко приходилося нашим людям на рідній землі, тимчасово
загарбаній ворогом. Для всіх була введена система каторжної праці. Німці
змушували працювати навіть дітей-підлітків. Напівроздягнені діти цілий день возили
на бричках воду, дрова для німецьких солдат. Якщо дехто з діток відмовлявся
працювати, бо ж не вистачало сили, їх жорстоко били. Після повного вигнання
німецької армії з нашого села, люди почали відбудовувати свої будинки. Де
вціліли стіни, то накривали їх бур'яном. Інколи
будували маленькі хатинки і в них жили.
Коли ж востаннє німці
відступали із села, то забирали людей із собою і гнали їх до Німеччини. Тому
молоді жінки, підлітки змушені були ховатися там, де могли. Деяким жінкам, яких
забирали, вдалося втекти.
Після вигнання німців
почали відновлювати колгоспи. Люди добровільно віддавали в колгосп те, що мали:
кіз, телят. Стягували до купи техніку: трактори, плуги. Із Монголії у колгосп
приганяли волів. Не вистачало тракторів, тому землю орали волами та коровами.
Присланий на місце голови колгоспу був Савченко, трішки пізніше головою став
Дудін Олександр Макарович.
Дуже бідували після
війни. Обробляли колгоспні поля людськими коровами. Зерно для посівної
привозили, а той приносили на собі з Добропілля. На тракторах змушені були
працювати жінки та дівчата, бо чоловіків ще не було з війни додому. Завдяки
великим зусиллям і патріотизму людей та суворій дисципліні село поступово
піднялося. Вигодовували у селі свиней, корів, молодняк. Саджали пшеницю,
кукурудзу, жито, навіть на людських городах. У 1947 р. був великий голод, люди
пухли, бо в 1946 р. нічого не вродило. Рівно рік люди переживали голод, а в
1948 р. був гарний врожай. Працювали люди від зорі до зорі, світовий робочий день.
Школярі допомагали колгоспу, носили снопи в полукіпки, рвали осот. Трудодні
існували і далі до 1961 – 1963 рр.
На пенсію йшли так, як і
сьогодні, але якщо в жінки було 5 і більше дітей, то вона йшла на пенсію у 50
років. Поки не було грошей, то давали пенсіонерам по 15 кг борошна на місяць, а
після введення грошей всім пенсіонерам була нарахована пенсія в розмірі 12
карбованців у місяць. Не дивлячись на тяжкі умови життя, медичне обслуговування
було, хоча автотранспорту ще не було, тому дуже хворих людей кіньми на бричках
відвозили до районної лікарні.
У післявоєнні роки в селі
Громова Балка було дві вулиці, як і в наш час. Тут була чотирирічна школа, так
само, як і в селі Голубівка. Люди жили бідно, був один колгосп імені 14-річчя
Жовтня, головою колгоспу був Міщенко Олексій Денисович. У 1955 р. відбулося
об'єднання колгоспів Леніна та імені 14-річчя Жовтня. Головою колгоспу став
Довгань Микола Сергійович, а з 1964 р. і до теперішнього часу працює Стукал
Микола Сидорович. У колгоспі займалися свинарством, вівчарством, розводили
велику рогату худобу. Доріг і транспорту не було, кіньми та підводами возили
корм. Для кращого вирощування врожаїв використовували добрива у вигляді попелу.
Передовиками виробництва
були Страшненко Любов Петрівна та Ганонченко Юлія Олексіївна.
У 1972 р. село Очеретине
розширилося: будувалася вулиця Молодіжна, функціонував дитячий садок, школа. На
сьогодні ми вже маємо вулиці Миру, Н.Курченко, будинок культури, лікарню,
декілька магазинів, великий машинно-тракторний парк, значні досягнення в
економічному та культурному розвитку. Наше село процвітає. Люди стали жити заможно,
а колгосп займає одне з перших місць у районі.
Ми живемо у багатому на
корисні копалини регіоні. Наш Донецький край дає 80% промислової та
сільськогосподарської продукції для розвитку всієї української держави. Ми
славимося своїми шахтами, машинобудівними, металургійними, хімічними заводами,
легкою промисловістю, сільським господарством. Нещодавно наша Донецька область
відзначила своє 75-річчя. Прославили її на весь світ люди праці, серед яких є і
працівники полів – трударі району, наші батьки. В районі працює 17
сільськогосподарських підприємств і 22 фермерських господарства. Ними
вирощуються зернові, зернобобові, соняшникові культури. Також на
Олександрівщині розвинута і переробна промисловість, в якій підприємці району
виробляють борошно, круп'яні вироби, олію, м'ясо-молочну продукцію. Територія
району вкрита численними плесами ставків, в яких на промисловому рівні
вирощуються дзеркальні коропи, білі амури, лящі, судаки і навіть форель.
Недарма ж на гербі Олександрівщини поміщено зображення полів та дзеркального
коропу. Чаруючий Олександрійський край, щедро наділений природними багатствами,
не може залишити людину, яка хоча б раз побувала в ньому, байдужою. У восьми
заповідних територіях району збереглися рідкісні лікарські рослини, занесені у
Червону книгу, а біля місцевих річок та озер приємно провести час з вудкою в
руках.
Дякуючи людям, які
безкорисливо турбуються про красу рідної землі, про її збереження для майбутніх
поколінь, повноцінно дихає і живе наша Олександрівщина і наше село. Тут живе
працьовитий, наполегливий і талановитий народ. Перегорнемо і ми сторінки
історії свого району.
Ще з XVIII століття Олександрівщина була заселена хоробрими,
волелюбними, працьовитими козаками війська Запорізького, які перетворили
колишнє Порубіжжя в квітучий край.
В XIX столітті територія Олександрівщини входила до двох
губерній – Харківської та Катеринославської. І тільки 7 березня 1923 року на
адміністративній карті України з'являється
Олександрійський район. Особливо інтенсивно він розвивається в 20 - 70 роках XX століття. Але мирне життя мешканців району
було перервано 22 червня 1941 р. Близько 6 тисяч олександрівців, в тому числі і
очеретинців, із зброєю в руках захищали рідну землю від ворога. Кожен другий не
повернувся до рідного дому. Сотні наших земляків були нагороджені орденами та
медалями за мужність.
Відгриміли громи Великої
вітчизняної війни і жителі району натхненно, з великим ентузіазмом почали
відроджувати свій рідний край. Вже на початку 50-років економіка досягла
довоєнного рівня.
60 – 70 роки
ознаменувалися великими перетвореннями. Перший телевізор і холодильник в
сільській оселі, повна електрифікація населених пунктів, дороги з твердим
покриттям. Саме тоді Олександрівщина стає не тільки хліборобським краєм, а й
перетворюється в один із центрів області по видобуванню вугілля. В цей час
багато людей було нагороджено високими нагородами країни, вони стали почесними
працівниками у своїх галузях виробництва, освіти, культури. І сьогодні багато
визначних людей мешкає у нашому районі. Всі роблять все можливе, щоб наша
маленька батьківщина гідно ввійшла в історію Донецької області та України.
Учні. Є багато
країн на землі,
В них – озера, річки і долини.
Є країни великі й малі,
Та найкраща завжди – Батьківщина!
Є багато квіток запашних,
Кожна квітка красу свою має,
Та гарніші завжди поміж них –
Ті, що квітнуть у рідному краю.
Є багато пташок голосних,
Любі-милі нам співи пташині,
Та завжди наймилішими з них
Будуть ті, що у рідній країні.
І тому найдорожчою нам
Є і буде у кожну хвилину
Серед інших країн лиш одна –
Дорога нам усім Україна!
Серед степів село моє чудове –
Там на світанні запахи медові, -
Теплом долонь зелених обійми,
Бо в цьому краї виростали ми.
Стоїш, заціловане всіми вітрами,
Колиска любові і пісня душі.
Тут стелиться легко дорога до мами,
Стежина дитинства веде в спориші.
Пісенний мій краю, любов моя вічна,
Тут пам'ять козацька і слава батьків.
Так хочеться довше дивитись у вікна,
Вдивлятися в очі своїх земляків.
З поклоном синівським тобі побажаю
Селянського щастя не втратити суть,
Хорошої пісні, рясного врожаю,
Лелеки ж побільше хай діток несуть.
Учитель. На
завершення я хочу побажати усім вам справжньої любові до краю, де живете, до
України. Хочу, щоб усі ви вірили в щасливе майбутнє нашої держави, щоб уміли
боротися за її оновлення.
А для цього варто вчитися, багато працювати над собою. Тож:
Зростай, дитино,
На землі своїй,
Мов квітка рання
У дощі травневім.
І ніжним промінцям радій,
Що на землі дарує
Сонце дневі.
Радій, як колос
Стиглий, наливний
Стрічає руки,
Що хлібами пахнуть.
Стежина зоряна
Колобігу надій
Нехай повік
В житті твоїм
Не гасне.
Радій усьому,
Що Господь дає..
Нехай душа
Купається в розмаї…
Народові своєму
Вірним сином будь,
І знай, що іншої Вкраїни
В нас немає!
(Звучить пісня "Деревенька моя").
Немає коментарів:
Дописати коментар