Учитель. Чорною плямою стала на нашій блакитній планеті
чорнобильська катастрофа.
30 років пройшло з тих пір. 30 років смертоносна пилюка з ядерної печі покриває білі хати, поля і ліси. І 30 років цвітом скорботи і суму зацвітають чорнобильські
сади і хворіє серце, тому, що знає, не на добро це, не на життя.
Горем і болем увійшов 30 років тому в наше життя Чорнобиль, що розділив долю
людей на «до» і «після». Безлюдні вулиці Прип’яті, кинуті школи, будинки,
дитячі гойдалки, що застигли, колючий дріт зони. Спогади вільно або мимоволі
переносять до подій 30-річної давнини. (Удар дзвону)
Учень. Не можна про це не сказати,
Мовляв, це було вже давно.
Перед очима батько-мати,
І Україна, і Дніпро.
Не можна про це мовчати,
Горить тривогою чоло.
Ці вірші – роздуми і факти –
Все це було, було, було…
Учень. Весна одягала барвисту, шовком шиту сорочку. Весна
1986 року на Україні буяла первоцвітом садів. Весна між Десною і Прип’яттю і не думала навіть про смерть.
Учень. Ту мирну весняну українську ніч на берегах Прип’яті люди ніколи не забудуть. У ту саму ніч , із 25 на
26 квітня відлік часу став уже далеко не мирним, а бойовим та аварійним. Відлік
пішов на години, хвилини, секунди.
О першій годині 23
хвилини 40 секунд, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором
Чорнобильської атомної електростанції велетенське полум’я несподівано розірвало
нічну темряву.
Учень. Обпекло, обпалило, - у кров, у життя запеклося.
Що несе воно дітям і нашим прийдешнім літам?!
А довкола жита піднімались і раптом ішли у колосся,
Довіряли птахи небесам, і лісам, і вустам.
Ще збагнули не всі і не вся, що вогонь смертоносний,
Що нечутно вбиває – і корінь, і землю, і цвіт,
Що не вийти дитинству на теплі оживанні роси,
Не знайти на світанку над Прип’яттю вчора залишений слід.
Учень. Чорнобиля
гіркий полин
На серце ліг незримо й тяжко,
І пливе над землею дзвін
Із тихим стогоном протяжно.
То дзвонять дзвони не Хатині,
Де слід лишила свій війна,
Це стогнуть землі України,
Де мирний атом не мина.
Він впав смертельною росою
На рай дібров, на зелень трав,
Своєю чорною косою
Провів по розмаїттю барв.
І попелом покрились села,
І згинуло усе живе.
Пропали усмішки веселі,
Замовкло птаство лісове.
Лиш на отруєній землі
Небачена розкрилась квітка –
Про допомогу крик німий,
Між попелом остання іскра
Запала тиша…
(Танок лісової Мавки під
тривожну музику)
В зеленім лісі я була царівна,
В зеленім лісі я була жива.
Рудим став ліс, рудими стали тіні,
Рудими стали крона і трава.
Руді кущі, руді, як лиси, зорі.
Руді вітри, сніги руді й хрущі.
Іржею пагонів з чорноземів похмурих
Продерлись в світ руді, руді дощі.
(Дзвони)
Лукаш (Підходить
до Мавки) Хто ти?
Мавка. Я? Я й сама уже не знаю…(кволо) Я –лісова Мавка…
Лукаш. Мавка? Та ні. Я Мавку знаю. Вона така… Вона красива…Вона
неймовірно гарна, а ти якась дивна…
Мавка. Хотів сказати – «чумна».
Двадцятий вік
створив свою чуму.
Біда полям, і
озеру, і плесу…
Хто скаже нам –
куди?
Хто скаже нам –
чому?
І крізь які терни
лягли шляхи прогресу?
Ліси мої, хто вас
убереже?
Чи є у вас хоч
неба синій клапоть?
Що людям
залишається? Невже –
Обнятися з лелеками і плакать?
Учень. Вертались в Україну журавлі,
Уже й перелетіли Чорне море,
Старого місця на старій землі
Поміж боліт уже шукають зором,
Аж Прип’ять, прип’ята надійно до землі, -
Урвалась дибки й ринула угору,
І вдарив грім, не з неба – із землі!
І першими упали журавлі,
В стовпах огню вони губили крила
І падали безкрилі…(Танок
лелек)
Учитель. Їх було 28 – пожежних Чорнобиля. Вони першими прийняли найжорстокіший
удар на четвертому блоці станції. Шестеро загинуло, але увійшли у безсмертя.
Вони грудьми закрили мільйони людей. Загальна кількість людей, які померли
згодом, офіційно не повідомлялася. На сьогоднішній день – це понад 450
загиблих.
Сьогодні ми запалимо
свічку пам’яті й вшануємо їх хвилиною мовчання…
Героїзм миті, або мить
героїзму, - завжди поступаються місцем буденній роботі. А будні також героїчні.
Серед ліквідаторів аварії були і наші односельці. Згадаємо їх поіменно:
Володченко Олександр, Крикунов Анатолій, Купріч Микола, Лук’яненко Валерій,
Вдовічак Віталій.
Учні. Час мине, й
землю ми загоїмо,
І люди повертаються в хати.
Але ж коли ми цей урок засвоїмо,
Що, йдучи всесильно до мети,
Не треба забувати про озони,
Про землю й води, жита срібний дзвін,
Ніколи омертвілі зони
Нащадкам не залишимо своїм…
Жадання людства – зупинити
Безодні атомної смерч.
Ми ж сівачі,
Ми – сонця діти –
Спроможні зупинити смерть.
Спинити віки і дні,
Щоб сонце мирної планети
У кожнім сходило вікні.
Щоб трави, колоски і віття
Вогнем не перетліли в прах,
Щоб грізне ядерне плахіття
Не спалахнуло по світах.
Щоб наша дума і дорога
Єднали глибину і вись, -
Вола Чорнобильська пересторога:
- Людство, зупинись!
Немає коментарів:
Дописати коментар